Читать онлайн книгу "Володимир Сосюра"

Володимир Сосюра
Юлiя Ігорiвна Коляда

Ігор Анатолiйович Коляда


Знаменитi украiнцi
Доля видатного украiнського лiрика, лауреата Шевченкiвськоi премii 1963 року Володимира Сосюри тiсно пов’язана з подiями Жовтневоi революцii i громадянськоi вiйни в Украiнi, громадським та лiтературним життям 20 – 50-х рокiв ХХ столiття. Його творчий шлях був драматичним. Якщо першим збiркам Сосюри притаманна романтика боротьби й кохання, то пiзнiше вiн вiдчувае внутрiшне роздвоення («комунар i нацiоналiст»), неможливiсть поеднати вiдданiсть революцii з почуттям нацiонального обов'язку. У 1951 роцi за вiрш «Любiть Украiну» поета звинуватили у «буржуазному нацiоналiзмi», перестали друкувати його твори. І сьогоднi яскрава щира поезiя В. Сосюри мае багато шанувальникiв, як i ранiше, вона чаруе своею задушевнiстю, теплотою i правдивiстю почуттiв.





Ігор Анатолiйович Коляда, Юлiя Ігорiвна Коляда

Володимир Сосюра



Присвячуемо вiрному татовому учневi – лейтенанту Олександру Мончаку, патрiоту – бiйцю АТО, що вiдстоюе незалежнiсть Украiни, право украiнцiв на самостiйне й вiльне життя



* * *


Яке це щастя, що я – украiнець, що я син моеi прекрасноi i трагiчноi нацii!

    В. Сосюра






Роздiл перший

Дитинство


Володимир Сосюра народився у родинi бiдного службовця. Сам вiн про це пише так: «Народився я на станцii Дебальцеве о десятiй годинi ранку шостого сiчня 1898 р. Народився на тиждень ранiше. Це було так. Мати на останнiм мiсяцi вагiтностi виходила з вагона, i ii ударив у живiт гострим кутом скринi якийсь пасажир. Вiн це зробив ненавмисне. Але менi вiд того було не легше. Мабуть, вiн ударив мене в лiву половину голови, i вiд того я народився передчасно. Мати, коли побачила мою чорну голiвку, крикнула: «Чорт!» – i знепритомнiла» (iз роману «Третя Рота»).

Дебальцеве мое, колиско днiв моiх,
Це ти менi дало спiвучу, нiжну вдачу,
І славлячи життя невиданий розбiг
Я пiснею тобi, Дебальцеве, вiддячу.

Сосюра – це псевдонiм. Справжне прiзвище поета – Сюсюра. Пiд цим прiзвищем у поховальнiй книзi за 1915 р. записано поетового батька. І першу збiрку вiршiв «Пiснi кровi» (1918) юний автор видав пiд прiзвищем Сюсюра. Так вiн пiдписувався i в газетi «Украiнський козак» (1919).

Як же Сюсюри з’явились у Донбасi? Романтична легенда, до поширення якоi доклав зусиль поет, оповiдае, що пiд час вiйни Росii з Наполеоном (1812 р.) такий собi француз Сюсюр залишився на Донбасi. Згодом у когось iз предкiв поета з’явилося бажання змiнити немилозвучне «Сосюра» на «Сосюр» (справдi, прiзвище де Сосюр е у Францii). «Але дiд мiй пiдписувався «Соссюр» i казав, що наше прiзвище украiнiзували писарi. Можливо, це так i було. Очевидно, мiй предок – чомусь менi здаеться, що вiн з пiвденноi Францii, Провансалю, – потрапив до Запорозькоi Сiчi, де писарi записали його «Сюсюрою». Моi родичi, звичайнi селяни i робiтники, кажуть: «Ми – французи».

Нинi дослiдниками простежено родовiд поета до XVІІІ ст., i встановлено, що багато родин з прiзвищем Сюсюр проживали в мiсцевостi понад Дiнцем.

Сам Володимир Сосюра не раз пiдкреслював, що в нього козацьке серце, козацька душа, козацька вдача. У його роду було чимало бурхливих характерiв.

В однiй iз бiографiчних нотаток поет писав: «Дiд мiй, по батьковi, Володимир Кирилович Сосюра, виховувався помiщиком як талановитий селянський хлопчик. Коли вiн пiдрiс, його вiддали в Лисичанську штейгерську школу, дворiчну. Дiд не хотiв учитись, прибiгав додому i ховався на печi. Тодi приходив прикажчик помiщика з мiшком. У цей мiшок вiн, як порося, заштовхував мого дiда i тягнув його на плечах кiлька кiлометрiв, у Лисиче. Дiд закiнчив нижчу гiрничу освiту, але через кволе здоров’я в шахтi не працював, а пiшов по канцелярськiй лiнii. Сорок рокiв вiн був секретарем луганського «крестьянского присутствiя». За вислугу лiт йому давали дворянство, але вiн одмовився: «Я крестьянином родился й таковым хочу умереть». На старостi йому дали казьонку, i вiн до самоi смертi торгував горiлкою на користь росiйськоi iмператорськоi армii, яка одягалася i годувалася за прибуток од продажу горiлки. Дiд, як i мiй батько, писав вiршi, теж iз сатиричним уклоном i теж украiнською й росiйською мовами. Пам’ятаю змiст його сатиричноi поеми украiнською мовою, датованоi 1859 р. Я вiддав у Харковi оригiнал цiеi поеми дiда в музей iменi Шевченка, але за Вiтчизняноi вiйни все загинуло, i портрет мого прадiда Майбороди – теж… Дiд ii дуже любив, а батька теж, звичайно, любив, але iншою, суворою i мужньою любов’ю. Вiн бачив, що татко талановитий i сам проб’е собi дорогу. Дiд пiсля своеi смертi не залишив батьковi спадщини. В заповiтi було написано: «Сыну Николаю ничего не завещаю…» (iз роману «Третя Рота»).

У своiх спогадах, автобiографiях В. Сосюра неодноразово наголошуе на непосидющiй вдачi свого батька – Миколи Володимировича, вихiдця iз селян. «Батько мiй за походженням (чоловiча лiнiя) француз, – правильно прiзвище «Соссюр», навiть з префiксом «де». «По жiночiй лiнii батько був карачаевець i украiнець, по чоловiчiй теж украiнець. Вуса в нього були довгi, козацькi, запорiзькi вуса! Задумливi, нiжно-суворi, свiтло-карi очi, орлиний нiс, високий лоб, тонкi брови. Вiн був стрункий, широкоплечий, з грудьми богатиря, трохи зiгненими кавалерiйськими ногами; ходив вiн ледь сутулячись i завжди дивився трохи вниз. Батько також учився… Вiн писав вiршi й малював. Вiн був спокiйний, мовчазний, чудесно малював, особливо аквареллю, пейзажi i любив малювати людськi обличчя. Грав на гiтарi i пiд ii задумливий, срiбний акомпанемент спiвав задушевних украiнських пiсень. Писав вiршi, але бiльше сатиричнi».

«Батько мiй теж учився в штейгерськiй школi, але вже трирiчнiй, та не скiнчив ii. Вiн почав учитися з п’яти лiт, на колiнах у вчителя. Закiнчив церковно-приходську школу, потiм мiське начальне училище. Мрiяв бути моряком, але мрii не здiйснились, i вiн став учнем штейгерськоi школи. Вчився вiн на «вiдмiнно» i одержував як вiдмiнник казьонну стипендiю. Маму дуже смiшило, коли мiй батько, безвусий парубiйко, готував до випускного екзамену, сам будучи в першому класi, своiх бородатих старшокласникiв, i, коли вони туго сприймали його пояснення, вiн нервував i називав iх «ослами». Але вони не ображались на нього, бо вiн так iх називав заслужено. За рiк до закiнчення штейгерськоi школи батько був виключений за участь у революцiйному гуртку з формулiровкою: «За п’янство». Тiльки завдяки зв’язкам дiда батько не був засланий туди, куди Макар телят не ганяв» («Третя Рота»).

Щоб якось утримувати родину, батьковi, вихiдцевi з селян, кресляру за фахом, доводилось часто змiнювати професii: вiн був шахтарем, будiвельником, землемiром, писарем, мандрiвним учителем. У пошуках роботи побував у Харковi, Воронежi, на Кавказi. Ким вiн тiльки не працював, об’iздивши майже всi рудники Донбасу! Чергова змiна роботи батька спричинила переiзд родини Сосюрiв у с. Третя Рота. «Отец вследствие своего независимого характера не мог долго работать на одном месте. Он говорил: «Не люблю подчиняться» – или: «Попы обманывают народ», – и не ходил в церковь. Кроме многих донецких рудников, мы переменили и много сел, где отец учительствовал, получая с каждого ученика по полтиннику и буханке хлеба (паляницi)» (iз автобiографii).

Про характер батька, почуття власноi гiдностi та прагнення його вiдстоювати свiдчить i такий факт з його бiографii: «Часто сестра матерi, що жила пiд Черкасами, запрошувала iх до себе. Мовляв, поживете, як люди. Але сiм’ю мiцно тримав Донбас. Терикони. Пропахлий полином i чебрецем степ. Отож, коли пiдрiс Володимир, батько вирiшив податися до Днiпра, щастя пошукати». А оскiльки в кишенях гуляв вiтер, iхали «зайцями». У Золотоношi iх спiймали i висадили.

«Була нiч. Стомлений батько лiг i заснув бiля станцiйного буфету, прямо на паркетi. До нього пiдiйшов жандармський офiцер i носаком блискучого чобота вдарив у бiк:

– Вставай!

Батько встав. Лице його налилося кров’ю вiд несподiваноi образи.

– Вы должны вежливо сказать, что здесь спать нельзя».

І марно йому офiцiант злякано шепотiв на вухо, що «он тебя засадит в тюрьму», батько не звертав на це уваги i так вишпетив жандарма, що той почав вибачатись, купив нам квиток до Черкас i на прощання гаряче потиснув батьковi руку» (зi спогадiв Володимира Сосюри).

У родинi Сосюр була ще дочка Тетяна, яка теж пiшла лiтературною стезею. Писала пiд псевдонiмом Тетяна Тесс. Тому Володимир Миколайович Сосюра справедливо напише про себе: «Я поет спадковий. Правда, дiд i батько вважали свое вiршування за засiб певноi розваги, а я поставив собi за мету всього мого життя – стати поетом, i на все, – на знання, прочитане, пережите, побачене дивився, як на засiб для того, щоб стати ще дужче, як поет».

«Бабуся, батькова мати, дуже любила татка. Дiд весь час жив у Луганську, бабуся займалась хазяйством. Од важкого труда у неi була грижа. Дiд одружився з нею вiд злостi на дочку помiщика, яку вiн дуже любив, а потiм розчарувався в нiй, бо вона була дуже легковажна, легкодумна i зрадлива. Бабуся служила в батька невдалоi нареченоi мого дiда економкою i чудесно знала французьку мову. Бабуся моя була теж, як i мама, смуглява. Я схожий на мамку, татка i на себе…

Батько моеi матерi, мiй дiд Дмитро Данилович Локотош, був мiщанином города Луганська i мав водяного млина, якого пропив. Його дiд був багатий серб, а прадiд – полковник сербськоi армii, що за росiйсько-турецькоi вiйни перейшла на бiк росiян, i загинув у боях проти турок. Разом з ним загинули документи про його дворянство, i його вдову з сином записали в мiщани города Луганська. У дiда було два брати. Пiсля смертi мого прадiда вони дiлили землю i взагалi спадщину. Дiд мiй був дуже балакучий, натхненний i все менi розповiдав про Гарiбальдi i взагалi всякi iнтереснi романи. Вiн розповiдав так натхненно, що у мене од захвату серце сiяло, як сонце, i я не мiг його наслухатись. Вiн одружився з дочкою колишнього священика, що одмовився од сану («Не хочу дурить народ»), мого прадiда, Майбороди, що при переходi в духовне звання змiнив прiзвище на Костянтинiв. Мiй прадiд був дрiбний украiнський шляхтич, нащадок одного з ватажкiв i органiзаторiв Запорозькоi Сiчi, Майбороди. Мiй прадiд Микола Костянтинiв закохався в красуню еврейку Розу iз купецькоi родини Старикових у городi Катеринославi. Мати Рози спiвчувала любовi прадiда i Рози, а батько ii i його родичi були гостро проти. Тодi прадiд iз Розою однiеi осiнньоi ночi втекли. За мiстом iх наздогнав батько з родичами, i прадiда так побили, що в нього зiскочила нижня щелепа вбiк. Вони думали, що вiн убитий, i кинули його в ярок. Була пiзня осiнь. Прадiд всю нiч лежав у ярку, а вранцi його побачили селяни, що iхали до мiста на базар, i витягли з ярка. Два мiсяцi хворав мiй прадiд, а коли вiн одужав, то знов украв Розу. І Роза стала Надiею…»

«Бабуся моя по матерi, Ольга, – напiвеврейка i напiвукраiнка, – була дуже вразлива i все брала близько до серця. Вона дуже любила мою маму…»

Мати Антонiна Дмитрiвна (iз Кам’яного Броду), за походженням сербка, в юностi працювала на Луганському патронному заводi. До неi залицялися сини заможних луганчан, а вона закохалася у свого Миколу, народила восьмеро дiтлахiв: трьох хлопчикiв i п’ятьох дiвчаток. «Мати за походженням була (чоловiча лiнiя) сербiянка, хоча прiзвище мала Локотош, що угорською мовою означае – «слюсар». Мабуть, у матерi була й угорська кров. По жiночiй лiнii вона була еврейка та украiнка».

Мати в юностi вiдзначалася особливою красою. Жiнкою неабиякоi вроди змальовуе ii Сосюра у романi «Третя Рота». Остання iскра замилування маминою красою малоi дитини звучить у поезii В. Сосюри «Сади осипалися милi», написанiй в 1962 р. пiсля смертi матерi:

Стискае серце тихим болем,
простори я очима п’ю,
i мов лечу над чистим полем
я у Донеччину мою.
Закрив там карi очi неньки,
коси холодноi розмах…
І мчу я хлопчиком маленьким
на дерев’яних ковзанах.
Неогороженая хата,
холоднi сонця променi…
І молода смуглява мати
менi всмiхаеться в вiкнi…

«Моя мама, як контраст до мого русявого татка, була чорна, майже циганка, м’ятежна i розкидана. Вона була красуня. Їi смуглявi тонкi риси, темно-карi очi; чорнi, аж жагучi, мов крила летючих птиць, красиво загнутi брови; нервовi нiздрi майже класичного, з ледве помiтною горбинкою носа завжди були в якомусь дивнiм, хвилюючiм русi. Мама була чудесно збудована. У неi було чорне, аж до синяви, волосся, i вся вона була, як зоряна i пристрасна пiсня. Вона дуже любила зорi i часто молилась i плакала пiд ними. В юностi своiй вона працювала на патронному заводi в ii рiднiм мiстi Луганську (сама вона з Кам’яного Броду). І на загальномiськiм балу одержала перший приз за красу. Там були претендентками дочки багатiiв мiста, а вона, звичайна робiтниця, всiх iх перемогла. Татко нагадував менi похмурого козацького орла, а мама – якусь смугляву птицю, що iй не сидиться на мiсцi, i все вона хоче кудись полетiли. Як протилежнiсть батьковi, вона була дуже балакуча. Їi одвертiсть була потрясаюча» («Третя Рота»).

«Коли я був ще маленьким, i ми багато iздили, мама своiм випадковим вагонним сусiдам розповiдала про все свое життя, i з такими iнтимностями, що, не тодi, коли я був маленький, а нинi, коли я великий i вже старенький, просто дивуюсь. Я все слухав, що говорила мама, а вона багато разiв, тому що у неi було багато сусiдiв пiд час рiзних мандрiвок, розповiдала одне i те ж. Це врiзалось назавжди в мою душу. Вона багато разiв розповiдала про себе i татка, про своi романтичнi пригоди, коли вона була ще дiвчиною, про своiх близьких, рiдних i знайомих. Вона розповiдала це так поетично i образно, що передi мною як живi стояли повнi чар i краси срiбно-мiсячнi ночi Донбасу i люди, цiлi зорянi свiти, святi, далекi i казково близькi».

Мати, людина лагiдноi вдачi, знала безлiч народних пiсень i часто спiвала iх своему Володi. У бiднiй оселi також звучала гармонь, гiтара. Батько був особливо красивий i натхненний, коли у злагодi з матiр’ю виказував своi жалi, печалi в тужливiй пiснi. Ця любов батькiв до мелодiйного слова передалась i йому, майбутньому поету.

«… З Лисичанська, будучи учнем штейгерськоi школи, батько приiздив на канiкули до дiдуся в Луганськ. Там вiн проходив практику. В мою майбутню маму всi закохувалися, навiть один грузинський князь хотiв ii зарiзати, тому що вона його не любила. І взагалi на вечорах всi кавалери до неi пiдлизувались, i мама вертiла ними, як хотiла. Вона назначала до п’яти побачень, звичайно, в рiзний час, але в один i той же день. Кавалери ii врештi-решт узнали, що вона водить iх за нiс, i прийшли всi разом на кладбище (а мама думала, що прийде один) i поставили питання ребром: «Скажiть нам, Антонiно Дмитрiвно, кого з нас ви кохаете?» Мама крикнула: «Нiкого я з вас не люблю!» – заплакала i втекла. Особливо самовiддано i свято кохав ii хороший i задушевний юнак Сеня Логозинський, а мама не любила його, тiльки дуже жалiла, до слiз жалiла. А любила вона якогось Ярового, якому вона готова була цiлувати ноги i навiть слiди його нiг на землi, а вiн не любив ii… Потiм тому, що вона була гарненька, мама, здобувши початкову освiту, далi не схотiла вчитися. На мiському балi вона одержала перший приз за красу. Врахуйте, що це звичайна робiтниця, яка працювала на патроннiм заводi. Вона була дуже егоiстична i самозакохана i не могла собi уявити, що в неi хтось з молодих людей не може бути закоханий. Якось на вечорi вона зустрiла свiтлого, задумливого юнака у формi учня штейгерськоi школи, який на неi дивився так нiжно i закохано, але тримав себе гордо й незалежно. Вiн не принижувався i не пiдлабузничав перед нею, а любив ii до безтями. В нiм вiдчувалась якась потаемна, ваблива сила. І мама, вiд злостi, тому, що вiн на неi не звертав уваги, вiрнiше, робив вигляд, що не звертае уваги, закохалася в нього, як говорять, до самозабуття. Але характер свiй вона спробувала показати й на ньому, тобто повертiти ним, як iншими. Пiсля одного з вечорiв татко проводжав ii глухими кам’янобрудними вулицями, де сади, ламання ребер i взагалi всякi хулiганськi витiвки iз свинчатками й ножами. На пiвдорозi до будинку матерi iх наздогнав фаетон з одним iз материних поклонникiв.

– Антонiно Дмитрiвно! Сiдайте, пiдвезу.

Вона неуважно попрощалася з моiм батьком, сiла у фаетон i поiхала, а батько залишився на самотi, серед жахливоi глухоi хулiганськоi ночi з шаленими бурями в душi. Наступного разу, пiсля такого ж вечора, батько проводжав мою матусю додому. Вiн привiв ii точно до того ж мiсця, де вона його так покинула, попрощався з нею i сказав:

– А тепер, Антонiно Дмитрiвно, можете йти самi.

І мама з плачем побiгла в нiч… Потiм вони помирилися. Бiльш матуся не показувала свого характеру перед батьком. Вiд’iжджаючи з Луганська, татусь сказав матерi, яка гiрко плакала:

– Через рiк я повернуся, i, якщо ти мене за цей час не розлюбиш, я одружусь на тобi.

Мати вiрно чекала його, вона забула про всiх своiх поклонникiв, нiкого не помiчала, була як увi снi, i так покохала його, так покохала, що, коли вiн повернувся, вона ще до шлюбу належала йому…» («Третя Рота»).

Дитинство i юнiсть поет провiв разом з батьками в селi Третя Рота (нинi м. Верхне), що на Луганщинi. В одному iз вiршiв вiн писав:

Шахтарське селище на Бiлiй горi,
Пiд нею заводу встають димарi,
Їх хмари торкають верхами,
За ними Лисиче садами буя,
Й шумить Третя Рота – домiвка моя,
Я з вами всiм серцем, я з вами.

«Нас было десять человек в семье: отец, мать, три мальчика и пять девочек. Общество разрешило нам жить в бедной хворостянке, которую оно построило одинокой старушке, «баби цыбульчиси» за ее землю. Старушка умерла, и мы стали жить в хворостянке, построенной для нее одной, все десять душ. Когда мне было тринадцать лет, я доставал рукой потолок. Спал я на печке, а ноги свешивались на «лежанку». Нам было тесно, и отец разломал печку и удалил перегородку в сени, так что зимой с мороза двери открывались прямо в хату. Было в хворостянке два маленьких окошка. Дети повыбивали шибки (стекла), и до половины окошки были закрыты кирпичами и подушками, так что в комнате был вечный сумрак» (з автобiографii).

Голод гнав батькiв на пошуки. Деякий час бiдували у Воронежi. Хтось iз рiднi поманив iх на Кавказ, i вони поiхали. Та невдовзi, розчарованi, повернулись назад. А жити вже нiде. У iхнiй хворостянцi – iншi мешканцi. Довелося восьмирiчному Володимировi з батьками мандрувати вiд села до села, бо батько не затримувався довго на одному мiсцi. Існувала родина на його випадковi заробiтки. Жили в родичiв, у знайомих, у чужих людей, де прийдеться, часом i в клунях. Мандрували по селах Донбасу, забивались i на Полтавщину, Черкащину.

У цих подорожах малий Володя вiдкривав для себе свiт народних звичаiв, побуту, селянських характерiв, дивовижну украiнську пiсню з ii чистотою почуттiв, драматизмом, особливим лiризмом. Все це глибоко западало в душу хлопця, таку чутливу до мiфопоетичноi стихii рiдного народу. Щедра мати-земля дала йому все: вроду, вiру i натхнення. Вiн потiм зiзнаватиметься, що рано вiдчув свою причетнiсть до тих ясних зiр i тихих вод, до чарiвного образу прекрасноi рiдноi землi.

Помандрувавши по свiтах, Сосюри знову поверталися бiдувати у Третю Роту. Що вона являла собою тодi? Це було зросiйщене шахтарське селище, що поповнювалося бiдними селянами. Воно ковтало новачкiв, споюючи iх горiлкою, тримаючи в темрявi, мiзерно оплачуючи працю. Найактивнiшi «культурнi» центри – пивнички. Найчастiшi розваги – вуличнi бiйки. Мова простолюду – росiйсько-украiнсько-волоська (в селищi були волохи – молдавани).

На жаль, як i в Михайла Коцюбинського та Миколи Хвильового, батько Володимира Сосюри зловживав спиртним, а тому родина терпiла невимовно тяжкий i страшний тягар постiйного страху, ганьби й вiдчаю. «…он пил горькую, и редко я видел его трезвым. Но характер у него был мягкий, и в трезвом состоянии он был чудесным человеком. Я очень любил его» (з автобiографii). Не дивно, що перший твiр юного митця починався словами: «Мой отец был алкоголик…», а називався «Смерть отца».

Але читати й писати маленького Володю навчив усе-таки батько.

Протягом 1909–1911 рр. вiн, одинадцятирiчний пiдлiток, працюе в бондарному цеху содового заводу, наймитуе в багатiiв. Дванадцяти лiт спустився в шахту коногоном, а потiм працював телефонiстом, чорноробом, не цурався випадкових заробiткiв. Улiтку працював, узимку ходив до школи.

З 1911 до 1918 р. навчався в двокласному мiнiстерському училищi м. Верхнього та трикласному нижчому сiльськогосподарському училищi на станцii Яма Пiвнiчно-Донецькоi залiзницi, у маркшейдерськiй школi Донецького содового заводу (м. Верхне). Вибiр навчальних закладiв В. Сосюра пояснював так: «Вчився на слюсара в ремiсничiй школi, але залiзний порох менi не сподобався. Я, витримавши конкурсний екзамен у Кам’янську (при ст. Яма) сiльськогосподарську 3-класну школу, став учитися серед поетичноi природи… З любовi до природи став учитись на помiчника агронома…» Навчання йому давалося легко: «Начал я учиться с третьего отделения, куда отец меня подготовил. За право учения надо было заплатить семьдесят пять копеек; я лето проработал у родственников «на гарманi», обмолачивал снопы «котком» на коне. Получил за это пуд муки, продал его на базаре за семьдесят пять копеек и купил билет на право учения. Учился я на пятерки. Но сначала мне с трудом давалась арифметика. Как-то я решал задачи, и ничего у меня не получалось. Отец как раз был трезвый, и я попросил его: «Папа! Помоги мне решить эту задачу!» – а он так ласково наклонился ко мне, посмотрел в задачник и говорит: «А мы этих задач и не решали». И я подумал: мой отец, идеал мой, и не решал этих задач?! Я бьюсь, бьюсь, а все-таки решу задачу сам. Потом мать как-то сказала мне: «Ти думаеш, вiн не вмiе рiшати цих задач? Вiн i алгебру знае. Вiн хотiв, щоб ти сам рiшав задачi…» При переходе моем во второй класс мой отец умер (ему было тридцать семь лет) от истощения. Я был вынужден бросить учение и стал работать в шахте, чтобы помогать матери. Проработав в шахте год, я увидел, что никакой помощи от меня матери нет – шла война, все дорожало с каждым днем, и моего жалованья не хватало даже на хлеб. И я опять стал учиться в сельскохозяйственном училище. Здесь я по-настоящему познакомился с классиками русской литературы, которые стали для меня учителями жизни» (iз автобiографii).

З дитинства Володимир Сосюра полюбив книгу, i читав усе, що попадало до рук. Бiльшiсть лiтератури була росiйською мовою, але вiн «заливав сльозами» й сторiнки «Кобзаря» Шевченка. Зачитувався пригодницькою лiтературою (Майн Рiд, Жуль Верн, Ф. Купер), детективами, вiршами О. Кольцова та І. Нiкiтiна. Юнаковi щастило – вiн насолоджувався творами Гомера i Шиллера, М. Гоголя i М. Некрасова, Конан Дойля i Надсона. Великим учителем своеi поетичноi юностi, крiм Тараса Шевченка, В. Сосюра називае Івана Франка. «Я очень полюбил читать книги. Они меня уводили от тяжелой, бедной и темной жизни в ослепительный, сказочный мир, в котором смелые и сильные люди побеждали жизнь, идя сквозь море испытаний и опасностей. Особенно я любил читать про «сыщиков». Конечно, у нас никакой библиотеки не было, и я, в материнской кофте и отцовых сапогах, от горшка три вершка, если встречал более или менее прилично одетого человека, спрашивал его: «Дядя! У вас нет “сыщиков”?» Одни ничего мне не отвечали, другие смеялись, а то и ругались и прогоняли меня. Но были и такие, что давали мне читать и «сыщиков», и другие интересные книги. Как-то я обратился с моим вечным вопросом: «Дядя! у вас нет “сыщиков”?» – к заведующему заводской библиотекой, учителю Сергею Лукичу Зубову, и он разрешил мне в заводской библиотеке для рабочих и служащих (плата там была пять копеек в месяц) бесплатно брать для чтения книги; так я вошел в сияющий мир человеческой мысли и фантазии» (iз автобiографii).

Природа надiлила його дивним сприйняттям свiту. Малим боявся кавунiв – вони здавалися йому… сплячими звiрами. 12-лiтнiм надiрвав серце: побачив мандрiвних акробатiв i вчився ходити на руках, як вони. В автобiографii В. Сосюра пише: «Вiршi почав писати з 14 рокiв. Писав росiйською i украiнською мовами. Першi вiршi моi були надрукованi в газетi «Голос рабочего», що виходила в Лисичому».

Сосюра згадував: «Как-то я, уставясь в стенку, задумался, сочиняя первое в своей жизни стихотворение, что-то про змею, которую рифмовал с «я ее убью»… Проходила мимо меня бабушка. Видно, ее поразило мое лицо, и она сказала мне:

– Брось писать стихи, а то сойдешь с ума.

Я перепугался и долго не делал новых попыток. Но когда началась Первая мировая война, волна патриотизма захватила мою душу, и я вновь начал писать стихи, начал и уже никогда не бросал. «Пусть я сойду с ума, но все же буду поэтом», – подумал я».

У цi ж роки юний поет знайомиться з творами украiнського письменника Андрiяна Кащенка, автора iсторичних повiстей i романiв, в яких йому вiдкрилась iсторiя козацькоi землi, його лицарського краю, iсторiя романтична i звитяжна. Саме тодi вiдбуваеться поворот у свiдомостi юного Володьки. Вiн починае писати украiнською мовою. «Як я люблю тебе, мое бiдне замурзане село з вузенькими вiкнами й долiвками з глини, рушниками й вродливими дiвчатами! Такi села е тiльки в тебе, моя могутня Украiно, мiй цвiте чарiвний i нiжний!» («Третя Рота»).

14 жовтня 1917 р. в газетi «Голос рабочего» друкуеться вiрш Сосюри «Плач волн». 22 жовтня ця ж таки газета вмiщуе перший украiнський вiрш поета «Чи вже не пора». Автобiографiя В. Сосюри, датована квiтнем 1945 р., дае пiдстави думати, що вiрш надрукований ще ранiше: «Першого мого украiнського вiрша було надруковано в бахмутському журналi учневоi молодi «Вiльна думка» за назвою “Чи вже не пора”». Наприкiнцi жовтня 1917 р. газета «Голос рабочего» публiкуе вiрш В. Сосюри росiйською мовою «Товарищу», написаний як революцiйний марш. Тривалий час бiльшiсть дослiдникiв саме вiд цього вiрша починали вiдлiк творчого шляху Сосюри, вбачаючи в ньому ясний класовий «заклик до збройноi боротьби з визискувачами». Цiлком ясно, що чiтка класова детермiнованiсть В. Сосюрi тут накидаеться, оскiльки поет переймаеться романтикою революцiйних подiй взагалi й украiнського нацiонального вiдродження зокрема. Так само й у вiршi «Чи вже не пора» розшарування соцiальних сил змальовуеться туманно, в загальнiй антитезi свiтла й пiтьми.

Можна i потрiбно говорити про палку вiру В. Сосюри в оновлення життя, його моментальну i гостру реакцiю на двигтiння соцiальних надр. Зрештою, так само, як i про болiсну, виключно людську реакцiю на драматизм громадянськоi вiйни, коли брат iде на брата. «Брат на брата» – так i називаеться вiрш Сосюри: «Брат поднял на брата руку… ярких снов сказки нету… Воют грозы, льется кровь» («Голос рабочего», 12 листопада 1917 р.).

Саме так: казка, витворювана мрiйливою уявою iз «троянд» i «соромливих зорь» на руiнах Росiйськоi iмперii, закiнчувалася, надходила пора зрiлостi.

А в Украiнi в цей час розгортаеться нацiонально-демократична революцiя, протистояння мiж нацiональною iдеею та соцiальною боротьбою, мiж Украiнською Центральною Радою та бiльшовиками (якi прийшли до влади у Росii).




Роздiл другий

Юнiсть


19-лiтнiй вродливий кароокий мрiйник потрапляе у вир революцiйноi боротьби та полiтичного протистояння. Майже два роки, з гвинтiвкою в руках, боровся вiн за украiнську iдею. Так, «ллялась наша кров, i падали брати…» – пiдсумуе згодом поет у вiршi «О, не даремно!..». Як бачимо, знову пiдкреслено найприкметнiшу рису цiеi боротьби – братовбивчу.

Навеснi 1918 р. Сосюра мешкае на ст. Дебальцеве. Коли у березнi цього року нiмцi розпочали наступ на бiльшовикiв, у Дебальцевому виникла пiдпiльна органiзацiя, що поставила собi за мету вибити бiльшовикiв iз краю. В. Сосюра був одним iз перших добровольцiв цiеi органiзацii, що формувалась як пiдроздiл Вiльного козацтва. Козаки спершу швидко роззброiли мiсцевих червоноармiйцiв, а потiм стрiляли навздогiн вiйськам В. Антонова-Овсiенка, що вiдступали з Украiни пiд натиском нiмцiв. «Був травень, i на село приiхали таемнi органiзатори повстання проти гетьмана. Вони пропонували нам записатись до Бахмутськоi комендантськоi сотнi, щоб мати в руках зброю, i коли почнеться вибух, приеднатися до повстанцiв. Я записався з кiлькома червоногвардiйцями (мова про бiйцiв самооборони содового заводу)» («Третя Рота»).

У перiод Гетьманату Петра Скоропадського Сосюра потрапив до охоронноi сотнi, створеноi задля повернення маеткiв i землi колишнiм власникам. У жовтнi 1918 р. iх розформували пiд тиском украiнських соцiалiстiв, якi вважали iхню дiяльнiсть надто жорстокою.

З листопада цього самого року Володимир Сосюра розпочав службу у 3-му Гайдамацькому полку отамана Омеляна Волоха, що складався з переконаних противникiв бiльшовизму (один iз найбойовитiших полкiв в армii С. Петлюри, ще в сiчнi 1918 р. вважався його особистою гвардiею). Зi спогадiв Сосюри дiзнаемося, що сталося це у його рiднiй Третiй Ротi: «…Приiхав на село 3-й Гайдамацький полк. Розстрiлюе каральникiв, обеззброюе нiмцiв, тримае фронт проти дончакiв… Ви розумiете, як це впливае на наiвного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка, змалку марив грозовими образами козаччини… А тут вона жива… Воскресла моя синя омрiяна Украiна, махнула клинком, i зацвiла земля козацькими шликами… Ну й я украiнець. Чого ж менi треба? І записався я до повстанцiв у такий момент… був призначений ройовим. (Ви не дивiться, що я лiрик, я бойовий)» («Третя Рота»). Видали зброю й амунiцiю, «з наказу батька Волоха всiм завели оселедцi…». І став кароокий молодий амбiцiйний козак Володя Сосюра захисником Украiнськоi Народноi Республiки. Разом iз гайдамаками обеззброював нiмецьку кiнноту в Сватовому, вiв боi з бiлими на станцiях Алмазна та Дебальцеве, вiдбирав Куп’янськ у бiльшовикiв.

Улiтку 1918 р. на сторiнках газети «Украiнський козак» – друкованого органу армii Украiнськоi Народноi Республiки – було опублiковано вiршi Володимира Сосюри:

То не вiтер вiе iз тьми-домовини,
То не сови будять помертвiлий край.
Чую плач i стогiн з милоi Вкраiни…
Знов москаль мордуе мiй коханий край.
Плаче мiсяць в травах, дощ хатини мочить,
Стогне вiтер в ставнях, кришi розгорта.
І в сльозах кривавих думи моi й ночi,
І в сльозах кривавих воля золота…
Гей ти, край зелений! Гей, багнет блискучий…
Вже в свiй край холодний утiка москаль.
Скоро встане сонце, i загинуть тучi,
Як загине в серцi днiв моiх печаль.

«У 1918 роцi пiсля проскурiвського погрому, який вчинив 3-й Гайдамацький полк, козаком якого я був, на грошi Волоха (командира полку) було надруковано й видано першу збiрку моiх поезiй «Пiснi кровi», де на обкладинцi було мое справжне прiзвище Сосюра, бо так пiдписувався мiй батько, а дiд навiть «Сосюр». Отже, теперiшне мое прiзвище «Сосюра» – не е маскування».

Протягом зими 1918-го – весни 1919 р. 3-й Гайдамацький полк О. Волоха брав участь у кiлькох жорстоких подiях. В. Сосюра згадував: «Це було ранком 25 грудня 1918 року… Ми ведемо махновцiв розстрiлювати… Пiдвели iх до церкви i вистроiли в один шерег бiля церковноi огради… Вгорi кличе молитися дзвiн… А потiм йому наче стало соромно, i вiн замовк… З хат повиходили баби, дiвчата… дивляться… а махновцiв, по два, пiдводили призначенi до огради, ставили навколiшки спиною до нас i по командi: «По зрадниках… огонь!..» – били iх огнями, i тi, як папiрцi, прибитi до дороги несподiваним вiтром, мовчки, без крику падали… Потiм по командi iх кололи штиками, та не в спину, а в стегна… Штик, звичайно, застрягне в кiстцi, i козак, намагаючись його витягти, волоче тiло по снiгу, а потiм криваве лезо з реготом витирае об снiг… Виходили розстрiлювати i добровiльно… Мовчки роздягалися i мовчки вмирали махновцi… А як вони йшли… iх нiжки наче хитав вiтер… Дiйсно, нiжки… бо то були хлопцi рокiв по 17. І з кожним махновцем я мовчки пiдходив до стiнки, покiрно ставав навколiшки, i… злiсно й недружно гавкали рушницi, i тi звуки впивалися кулями в мое тiло… Я стояв i дивився… Менi було солодко, i я не знаю, чи плакати, чи смiятися хотiлося менi… Я стояв. Старшини ходили й добивали в голову… i хто був недобитий козаками, тiльки здригав, коли куля старшини розбивала його останнi надii… А це ж було за кiлька крокiв вiд мене…»

Ще одна сторiнка полковоi iсторii – лiквiдацiя харкiвського пiдпiлля 3–6 сiчня 1919 р. Сам поет писав, що перед тим, як повести гайдамакiв на штурм повсталих заводiв, iм видали по казанку спирту. Врештi-решт, лiквiдацiя пiдпiлля була досить кривавою. Цiкаво також те, що обурювала бiльшовикiв згодом не кiлькiсть загиблих – iх було близько сотнi – а наруга гайдамакiв над революцiйними стягами. Зiбравши всi трофейнi знамена, гайдамаки порозрiзали iх на шмаття i поробили довгi шлики на шапки. Цей факт став нарiжним каменем ставлення червоних до гайдамакiв третього полку – воякам iз червоними шликами пощади не було. Перед розстрiлом полоненим зрiзали скальп-оселедець, що було знаком помсти.

15 лютого 1919 р. 3-й Гайдамацький полк О. Волоха органiзовуе один iз наймасштабнiших еврейських погромiв часiв громадянськоi вiйни – у Проскуровi. Слiд визнати, що бунчужний Сосюра е единим iз учасникiв тих подiй, хто залишив своi спогади. І спогади досить вiдвертi. У «Третiй Ротi» поет пише, що вiн не брав безпосередньоi участi у звiрствах, проте саме з тексту випливае, що вiн таки був у гущi подiй – разом з iншими вривався у хати, був, як мiнiмум, свiдком описаних епiзодiв. Про те, що цi епiзоди – не авторська вигадка, свiдчать i полковi документи. Зокрема, В. Сосюра описуе, що вiн ходив вулицями Проскурова у супроводi гайдамакiв, серед яких був вояк, котрий знав iдиш. Вiн говорив мешканцям, якi зачинились в будинках, що гайдамаки вже пiшли, i можна не боятися. Коли евреi вiдчиняли, гайдамаки вривалися до оселi. Взагалi, погром у Проскуровi е сумною сторiнкою i в еврейськiй, i в украiнськiй iсторii, бо почався не без участi мiсцевого населення. Певною мiрою у трагiчних подiях виннi й мiсцевi евреi, що традицiйно коливалися мiж сiонiзмом та бiльшовизмом. У мiстечку iснувала еврейська самооборона, деякi члени якоi за сумiсництвом входили до складу Червоноi гвардii. І коли подiльський ревком ухвалив розпочати у Проскуровi збройне повстання, червоногвардiйцi, серед яких було чимало евреiв, роззброiли мiсцеву залогу i вирiшили захопити вокзал. Але саме в цей час туди прибув 3-й Гайдамацький полк. Гайдамаки зустрiли повстанцiв кулеметами, i бiльшiсть червоногвардiйцiв втекли до бiдних еврейських кварталiв. Звiльнений начальник залоги на запитання: «Хто це зробив?» вiдповiв: «Це були евреi-червонi». Саме тому третiй полк i розпочав погром, присягнувши перед прапором нiкого не грабувати i не гвалтувати, а лише вбивати. Особливо кривавi моменти цього погрому неабияк вразили поета, вiдбившись потiм на його творчому життi.

Один iз перших вiршiв украiнською мовою «Ми любим на словах…» Сосюра написав на станцii Знам’янка. Сталося це 15 лютого 1919-го. Ось як описуються тi днi в автобiографiчному романi «Третя Рота»: «Лютий 1919 р. Кiлька день ми стоiмо на Знам’янцi. Нас оточили з усiх бокiв червонi… Григор’ев нас зрадив, перейшов на бiк червоних… Його штаб на цукроварнi… Вiдтiля його броньовик почав бити по Знам’янцi. Наш курiнь в заставi. Лава наша йде вперед. У лiсi. Нiч. Наш броньовик вiдповiдае на далекi удари… Григор’ев б’е по путi, що йде на Цвiтково, хоче розбити рейки…»

Пiсля проскурiвського погрому, боiв пiд Христинiвкою, Жмеринкою бунчужний В. Сосюра навеснi 1919 р. захворiв на тиф, а пiсля одужання був вiдряджений до Житомирськоi юнацькоi школи – единого вiйськового навчального закладу УНР, де гайдамака мав отримати старшинський ранг i повернутися до полку вже командиром сотнi. Вихованцi школи, зокрема, охороняли ставку Петлюри. У липнi цього року поет стае курсантом Житомирськоi юнацькоi школи, куди, згiдно з вiдповiдним наказом, приймали «нацiонально свiдомих козакiв iз освiтою за чотири класи гiмназii». «І я став «майбутнiм старшиною», – писав опiсля поет. У курсантiв була своя форма: жовтi чоботи, сине галiфе з бiлими тоненькими кантами, френчi захисного кольору i кашкети германо-польського зразка з тупими козирками. У закладi було чотири вiддiли: пiший, де навчався Сосюра, кiнний, гарматний та технiчний. Школа мала муштровий статут, перекладений з нiмецькоi i затверджений особисто Симоном Петлюрою. Сотнi, що проходили повз начальника школи, на вiтання та похвалу вiдповiдали пiд ногу: «Слава Украiнi!», а професори та старшини, як згадував В. Сосюра, «виховували курсантiв у суто нацiональному дусi». Вiн же згадуе, що одного разу поталанило побачити самого С. Петлюру: «Раз ми сидимо босi. Побили на муштрi чоботи. Була вже осiнь. Чекаемо на чоботи. До нас пiдiйшов Петлюра. Я бачив його дуже близько. Вiн сiв на пiдвiконнi, питав про нас, про наше життя i жартував з нами».

А вже пiзньоi осенi 1919 р. 800 юнакiв-курсантiв вирушають на оборону Проскурова. Серед них – i Володимир Сосюра. Пiд впливом Комунiстичноi партii Украiни (боротьбистiв) 3-й Гайдамацький полк О. Волоха перейшов на сторону Червоноi армii. Та сталося непередбачуване: сотня В. Сосюри за загадкових обставин потрапляе у полон до денiкiнцiв. Його розстрiлюють, але рана була не смертельна, i поет дивом вижив, «смертiю смерть поправ». Тут же в одному з сiл потрапляе до червоних. Старенький староста затребував «пачпорта». Але такого нi у нього, нi в його друга-козака не виявилося. Хтось сердито наказав: «Та що там з ними базiкати! До штабу iх!» Мiсцевi жiнки почали плакати i благати: «Та вони ж такi, як i ми: i чорнобривi, i по-нашому розмовляють». «І прокинувся в менi поет-агiтатор, – згадував В. М. Сосюра. – Я почав говорити, хто ми, й за що така наша доля, почав читати iм своi вiршi… І сталося чудо… Лисий «пачпортний» староста просить переписати йому на пам’ять вiршi… У мене аж волосся ворушилось вiд пiднесення… Нам дали сала, огiркiв та хлiба i вiдпустили». Утiкач з петлюрiвськоi армii важко захворiв на тиф. Вiд високоi температури не мiг розмовляти. Немiчного хворого кинули у вагон санпоiзда до тифозникiв. Але Сила Божа знов оберiгала його. Вiн видужав у мiськiй лiкарнi Кишинева, завдяки клопотанням медичноi сестрички, хоча пiсля тифу був схожий «на мертвяка». Вiн потрапляе в Одесу. Його мають розстрiляти. І в останнiй момент – укотре! – доля зберегла життя В. Сосюрi: розважливiсть голови трибуналу, котрий розгледiв у юнака щирий лiтературний талант (а ще бiльше – вiршi!), врятували йому життя. Дослiдники творчостi поета вважають, i не без пiдстав, – що саме цей епiзод описаний ним пiзнiше у вiдомiй баладi «Комсомолець».

За цi три мiсяцi полону петлюрiвець Сосюра зблизився з червоноармiйцями. Інтернацiональна Одеса, яка жила в умовах гострих зiткнень, щораз демонструючи класову ненависть i класову еднiсть, впливала на переконання поета. Особливе забарвлення цим впливам додавали iталiйськi, французькi, англiйськi десанти, що висаджувалися в Одесi для боротьби з червоними. Тут, у полонi, Сосюра познайомився з молодим лiтератором Олександром Ковiнькою. Цих двох рiзних за характером людей зблизила любов до Украiни, мрii про ii майбутне, бажання вiддати своi молодi сили для ii становлення. Знайомство потiм переросло у дружбу.

З лютого 1920 р. В. Сосюра – червоноармiець 1-го Чорноморського полку. «Команда украiнська. Всi старшини й козаки ходять з тризубами на кашкетах. Полковий прапор жовто-блакитний» («Третя Рота»). Перехiд Сосюри до червоних можна трактувати по-рiзному, але, мабуть, найголовнiшу роль тут вiдiграв усе той же романтизм i надто приваблива iдея щасливого майбутнього для всiх злидарiв – iдея комунiзму. С. Єфремов писав: «Справжнiх романтикiв революцii, тiснiш – комуни, мае наша поезiя в особi двох робiтникiв – М. Хвильового та В. Сосюри… Звичайна партiйна психологiя рясно одбилася не тiльки на змiстi його творiв, а й на способi вислову. «Останнiй бiй», «зiрки п’ятикутнi», «червонi грози», «червона зима» та iнше з «комунiстичного реквiзиту» часто подибуемо в поезiях Сосюри. У нього навiть вiтер «тоже (sic!) з нами йде з пiснями по дорозi, безжурний, як i ми: вiн тоже комунiст» («1917 рiк»)… Комунiстичний романтизм, як i давнiй, звичайний, не мае меж, не знае впину… Сосюринi картини фантастичнiстю i тут, власне, переходять, мабуть, усе, що досi нафантазував був людський розум – аж до екскурсiй «в сусiдню сонячну систему», що одбуваються так, нiби мовиться про гостювання десь на сусiдньому хуторi… Читати цi благенькi домисли i жалко, i досадно, й нудно… Справу трохи рятуе хiба що безпосереднiсть, що м’якшить i суворi земнi картини, i простацьку космiчну фантастику».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/i-a-kolyada/volodimir-sosura/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения